(Рубрика «Точка зору»)
Проблема «русского мира» в тому, що він намагається використовувати моральні авторитети минулого, щоб виправдати власну поведінку в сьогоденні. І тому розмінює золоті дублони на п'ятаки.
Є така розвага в апологетів Кремля – міркувати про те, на чиєму боці в нинішній війні виявилися б Пушкін, Достоєвський і Толстой. Причому спроба зробити літературних класиків торговими агентами з продажу імперських фантомів щораз виглядає однаково.
Наприклад, беруть пушкінське «Наклепникам Росії», проводять аналогію між польським повстанням і українським Майданом, а після цього віртуально відсилають Олександра Сергійовича воювати за «Новоросію». І найбільш безглузде в цей момент – намагатись пояснити їм, що представник дев'ятнадцятого століття ну ніяк не може бути моральним термометром для століття двадцять першого. Він не може ним бути хоча б тому, що кожен належить лише до того часу, в який він сформувався. Тому що інакше нам усім доведеться згадати про те, що Пушкін був рабовласником, Достоєвський – ксенофобом, а Фет – антисемітом. Ми не робимо цього лише тому, що минуле прийнято залишати минулим. Переносити з минулого в сьогодення можна тільки естетику, але ніяк не етику.
Якщо ви хочете зрозуміти, на чиєму боці був би сьогодні Пушкін, то він мав би тоді народитись у 1970 році. Закінчити школу при Горбачові, бути призваним до армії в одній країні, а демобілізуватися в іншій. Подивитись «Лебедине озеро» 91-го, й обрати свою барикаду 93-го. Він мав бути сучасником «Курська», Беслана, «Булгарії», Кадирова, скасування виборів, годинника Пєскова, Всеволода Чапліна. Він мав би пройти через усе мінне поле інформаційних приводів, перш ніж ми зможемо сказати, в чиєму таборі він виявиться.
«Витягнути» моральний авторитет в сучасність можна лише в тому випадку, якщо цей самий авторитет нам близький і більш-менш зрозумілий. Як, наприклад, Довлатов. Який, до речі, все своє життя вважав Че Гевару бандитом. І переконайте мене, що Сергій Донатович знайшов би десять відмінностей між Че Геварою й Ігорем Стрєлковим. Один із яких експортував свої уявлення про те, як треба жити, в Болівію, а інший – в Україну. Втім, якщо мені зараз скажуть, що Довлатов міг би змінити погляди, проживи він «дев'яності» з «нульовими» – я погоджуся. Із застереженням, що точно так само міг би змінитись і Бродський. І спростувати власне монументальне «На незалежність України» із сентенціями про «брехню Тараса». Минуле на те й минуле, що воно надто вже непередбачуване для спроб прямого перенесення в сьогодення.
Але у спробі поставити класиків під віртуальні рушниці є ще одна проблема.
Сучасний Кремль останні два роки намагається продавати «російськість» як пакетний товар. Мовляв, якщо росіянин, то обов'язково маєш радіти Криму, Донбасу, називати Обаму мавпою й вимагати казачих патрулів для всіх, хто носить різнокольорові штани. Якщо росіянин, мусиш молитись на цегляні стіни Кремля й на тих, хто в ньому лежить. Якщо росіянин, то в чоботях до індійського океану, українців до нігтя, «іскандерами по Лувру» і рятівні молебні в ім'я архаїки.
У підсумку, пострадянський росіянин сьогодні змушений здирати з себе всі ті ярлики, які на нього навішує Москва. Тому що в цьому зонтичному бренді тепер Віка Циганова й Хірург, Всеволод Чаплін і Рамзан Кадиров, войовнича гомофобія й радіоактивний попіл, шубосховище й Russia Today. Кремль примудрився начинити «російськість» кондовою архаїкою, мракобіссям і шовінізмом. І при цьому оголосити п'ятою колоною всіх тих, хто з цією начинкою не згоден.
І основна заочна суперечка нашого часу – це дискусія про те, чим є Росія. З одного боку барикад ті, хто вважає, що Росія Чайковського, Лермонтова й Толстого ніяк не пов'язана з тією Росією, яка, вивісивши мракобісся на знамена, воює зараз із Україною. А з іншого боку барикад влаштувались ті, хто вважає, що ці дві Росії – по суті одне й те ж.
Різниця між ними в тому, що прихильники першого підходу – розуміючи неминучий крах другої Росії – намагаються врятувати першу. А їхні опоненти готові потягнути на дно все одразу. Перші не хочуть, щоб «Титанік», який вищирився гарматами, роздавав запрошення моральним авторитетам минулого. Другі не бачать у цьому нічого поганого.
І цих других не лякає навіть те, що після зустрічі з айсбергом вони залишаться взагалі без Росії. І не факт – що в такому ж становищі як Бунін, Набоков і деякі інші, хто зумів залишитись росіянами, не маючи під собою батьківщини.
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зора», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
