Домашнє та сексуальне насильство поширене по всій Україні. Але на Донбасі з початком війни ситуація стала критичною. Жінки, які живуть у так званій «сірій зоні», залишилися, практично наодинці зі своїми проблемами.
Був випадок, коли співробітник поліції приїхав за викликом, а у кривдника, який теж із поліції, звання було вище. Він навіть не відкрив двері, крикнув: «Я тебе знаю, йди звідси. Тут все нормально». І поліцейському довелося піти. Але оскільки дзвінок зареєстрували, то поліцейський заявив, що виклик хибний. В результаті, жінці довелося заплатити штраф. Як ви думаєте, вона ще коли-небудь зателефонує?
З такої історії починається доповідь організації Amnesty International «Не приватна справа», де зібрані факти насильства над жінками неокупованого Донбасу.
ДИВІТЬСЯ ПОВНИЙ ВИПУСК ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Життя з тираном
Оксана Мамченко живе у Краматорську. У неї 12 дітей. Оксана не з чуток знає, що таке «домашнє насильство». Знущання, вже колишнього чоловіка, терпіти довелося майже 20 років. І їй, і дітям, і навіть домашньому улюбленцю.
«У нашого Боба теж історія. Він з нами трохи потерпів. Ми його забули забрати, коли їхали, і він там без нас ще з місяць жив, і йому дісталося замість нас. Він його там кидав, я не знаю, що з ним було. Але коли я його забрала, то в нього була розірвана зв’язка», – розповідає Оксана.
Довгий час піти від чоловіка Оксана просто боялася. Але ставало все гірше. Чоловік запив, а з початком військових дій в країні ситуація загострилася і в родині.
«Він брав дітей і возив їх містом в той час, коли на кожному розі з автоматами стояли. Він був п’яним і провокував їх, прикриваючись дітьми, так би мовити. Я зрозуміла, что він неадекватний і довіряти йому не можна», – ділиться спогадами Оксана.
Оксана зважилася на розлучення. Але з дванадцятьма дітьми піти було нікуди і довелося далі жити з чоловіком. І він не вщухав. Поліція приїздила кілька разів на тиждень, а то і на день. Йому виписували заборони наближатися до родини, які він регулярно порушував.
«В один з вечорів, коли я не могла дотелефонуватись до поліції, двічі вони приїхали, а на третій раз уже не брали слухавку, я вже не знала, що робити і просто ходила знімала його. Не найгірше знімала, бо коли було найгірше руки були зайняті. Доводилось захищатись, і я вже не могла знімати», – продовжує Оксана.
В результаті жінці вдалось переїхати від чоловіка, а йому суд дав рік із відстрочкою.
«Перше, чому жінки не звертаються – тому що вони не вірять у захист поліції. Друге – суспільство і рідня не підтримає їх. Рідня скаже, повертайся до чоловіка. Третє – матеріальна сторона. Вона одна хіба виховає, підніме? Так, це страх. А страх це ілюзія. Не можна розкручувати цей страх, тому що відразу тоді могилку собі треба готувати, труну замовляти. Потрібно не боятися і все одно діяти. Коли позбавляєшся помилкового сорому, стає набагато легше жити», –резюмує Оксана Мамченко.
Мовчати – не вихід
Оксана – одна з небагатьох жінок, яка знайшла в собі сили відкрито розповісти свою трагічну історію. В цілому ж, ситуація на сході України з кожним роком стає все гіршою, каже директорка Amnesty International в Україні Оксана Покальчук.
«Збройний конфлікт, який відбувається там зараз, він загострив ситуацію дуже сильно. Що ми бачимо – це в першу чергу економічні чинники. Звичайно, зруйнована повністю інфраструктура, неможливість знайти роботу, ба більше, неможливо обробляти землю, тому що рівень замінування території дуже високий. І, звичайно, присутність військових.
У деяких місцях військові, фактично – єдина репрезентація держави на місці, як би це дивно не звучало, і фактично вони, так як вони є, це трошки і роль поліції, трошки і роль такого управління. Але це не нормально, так не має бути. Військові стараються, як можуть, ми не ставимо це під сумнів. Ми говоримо про те, що держава має подумати про людей, які живуть на цих територіях без грошей, із жахливим психологічним тиском і фактично повністю в якихось місцях залежні від військових, які там перебувають, і це не нормально», – розповідає Оксана Покальчук.
В доповіді Amnesty International зазначається, що тільки за 2018 рік кількість зареєстрованих випадків домашнього насильства на підконтрольній Україні частині Донецької області зросла на 76%, а в Луганській на 158%. Але в більшості випадків жінки або самі бояться заявити, або їх відмовляють від цього правоохоронці.
«Нами було задокументовано 27 випадків домашнього насильства. Це ті, випадки які ми описали в нашій доповіді. І серед них 10 жінок узагалі не заявляли нікуди про це насильство, яке було скоєне проти них. У інших були значні проблеми. Тобто, лише 3 з 27 жінок із першого разу змогли подати заяву про домашнє насильство. В них її прийняли без проблем. 8 домагались протягом тривалого часу. Трьом відмовили. Тобто, поліцейські або військове командування», – розповідає учасниця дослідницької групи Amnesty International в Україні Юлія Донцова.
Ми відправили запит у поліцію Донецької і Луганської областей, щоб розповіли про ситуацію в регіоні.
«З 2019 року на території міста Сєвєродонецька діє пілотний проєкт. Створено мобільну групу з протидії домашньому насильству. За цей рік групою відпрацьовано більше 2 тисяч повідомлень про факти домашнього насильства. З них підтверджено більше ніж 700 фактів за весь цей час. Від проявів домашнього насильства врятовано 34 дитини, 33 чоловіка та 495 жінок. 605 осіб притягнуто до відповідальності», – звітує прес-офіцер Сєвєродонецького відділу поліції ГУНП в Луганській області Тетяна Кириленко.
Допомогти проконтролювати розслідування може й офіс омбудсмена. Але навіть до них самі жертви часто бояться звернутися напряму.
«Найяскравіший такий приклад, не можу вам сказати імен, бо я порушу закон, це коли батько бив маму при дитині і нам поскаржилися. Це дитина була вже в 10-му класі і нам поскаржилися батьки друзів дитини, якій він розповідав, що таке є. І ми втрутилися. І ось цього батька, який бив мати, правоохоронці до нього приїхали і його залучили до кримінальної відповідальності», – розповідає представник омбудсмена України в Луганській і Донецькій областях Павло Лисянський.
Замість захисту – насилля
Ще одна проблема, про яку часто мовчать жінки на сході країни – це сексуальне насильство або домагання з боку військових.
«Справа, яку б я хотіла розповісти, це жінка розповіла нам про такий випадок. До неї проявляв якусь увагу старший чоловік, він був військовослужбовцем, який проходив службу в її місті. Вона йому сказала, що в них нічого не буде. І коли вона вже якось різко йому це сказала, він просто якось увечері прийшов до неї додому і обстріляв її будинок. Вона нікому не заявляла. Вона сказала, що просто почекала, він мав піти на ротацію, і він просто пішов. Це не єдиний такий випадок, який ми зафіксували», – розповідає учасниця дослідницької групи Amnesty International в Україні Юлія Донцова.
Спеціалізована прокуратура у військовій і оборонній сфері об'єднаних сил відповіла – доведений один випадок зґвалтування в 2017-му році. В ООС повідомили, що за останні два роки зафіксували два випадки –один за домагання військового до військової, але вона заяву відкликала. І другий стався нещодавно в Донецькій області. Військовослужбовець намагався зґвалтувати неповнолітню. Зараз триває слідство. У Amnesty International розповідають, що знають про більшу кількість випадків.
«Ми зафіксували 8 підтверджених випадків сексуального насильства в житлових районах. Це дуже важливо, в житлових районах з високою військовою присутністю. Це було два зґвалтування, одна спроба зґвалтування і п'ять випадків сексуального домагання», – розповідає учасниця дослідницької групи Amnesty International в Україні Юлія Донцова.
В офісі омбудсмена кажуть, що зараз ситуація не така критична, як на початку війни.
«Коли був батальон «Торнадо» в 2015 році тут, я ще був правозахисником, до нас в офіс забігла дівчина, яку три дні ґвалтували. А потім вона прийшла до поліції, а вони в неї не хотіли заяву приймати, тому що сказали, мовляв, чого ти зараз прибігла, потрібно було зразу прибігати. По суті, вони боялися тоді батальйону «Торнадо» і не хотіли приймати заяву у цієї жінки. Це я для чого кажу, для того, що повинно бути більше захисників громадянських прав і саме цивільного населення, щоб був баланс. Тому що це один з найголовніших недостатків», – розповідає представник омбудсмена України в Луганській і донецькій областях Павло Лисянський.
Рекомендації державі
Притягнути до кримінальної відповідальності за домашнє насильство не так просто. Адже до цього кривдник повинен отримати, як мінімум, два адміністративних покарання. Ще складніше, якщо справа стосується військових. Адже долю складених на них адмінпротоколів вирішує безпосередньо їхнє начальство.
«Справами про домашнє насилля, скоєне військовослужбовцями — мають займатися не керівники цих військовослужбовців, не військові формування, а власне поліція, тобто в загальному порядку. Не відокремлювати військових і не робити їх окремими особами, які мають певні привілеї», – каже Катерина Мітєва, спеціалістка з медіа та комунікацій Amnesty International в Україні.
Серед інших вимог правозахисниць до держави – це скасувати необхідність доводити «систематичність» домашнього насильства, привести до порядку статистику, розробити чіткий механізм дій поліції і, основне, це якомога швидше ратифікувати Стамбульську конвенцію – договір Ради Європи про запобігання та боротьбу з насильством щодо жінок та домашнім насильством. І, звичайно, найважливіший момент – не треба мовчати, якщо вас кривдять.
